«Ейдетичні» поради батькам.

Що таке «ейдетика»? «Ейдос» — з грецької — образ, а ейдетизмом називають вміння кожної людини уяв­ляти будь-що: від улюбленого тістеч­ка та борщу до фізичних і хімічних про­цесів, що відбуваються на Сонці. Ейдетика — сучасний розділ при­кладної психології, що займається дослідженням цієї дуже цікавої здібності (до речі, до цього здатні не тільки люди, а й тварини).

«Школа Ейдетики» — впорядкова­ний набір методів і вправ, що допо­магають оволодіти осмисленим вико­ристанням своєї уяви для відтворен­ня будь-якої інформації. Автором «Школи Ейдетики» є Ігор Матюгін, док­тор педагогічних наук, професор Ро­сійської Академії Енциклопедій.

 «Школа Ейдетики» рекомендує, а у більшості випадків і примушує батьків на рівні з дитиною опановувати вміння правильно користуватися пам'яттю, співпрацювати у навчанні і взагалі встановити дружні стосунки. Бо більшість батьків відчувають себе «начальниками» над дитиною, втрачають контакт, а потім дуже дивуються, чому вона розв'язання своїх проблем шукає поза домівкою.

Тому, пропоную батькам скористатися моїми порадами:

Порада перша: уявляйте все, що маєте згадати. Коли ви або ваша дитина дивитеся кіно, читаєте казку чи детек­тив, ви не запам'ятовуєте, що було на початку, а добре усе пам'ятаєте — тобто уявляєте, навіть якщо це серіал.

Таким самим «серіалом» може стати будь-який урок у школі, де актором та ре­жисером є вчитель, або сторінки підручника. Вчитель   перетворює урок   у цікаву виставу. Веселий урок — це величезне досягнення. Людина, яка посміхається, не напру­жена, її думка, уява та пам'ять активно сприймають інформацію і готові відтво­рити ці знання у будь-який момент.

Порада друга: не напружуйтеся, сприймаючи інформацію, посміхайтесь від задоволення, що це вам дається з кожним разом легше та ефективніше.

Не лякайтеся складності інформації та не лякайте своїх дітей.

Порада третя, найважливіша: ми, незалежно від нашого бажання, запам'я­товуємо усе, що бачимо, чуємо та відчу­ваємо. А пригадуємо і, відповідно, знаємо те, що пройшло крізь нашу уяву яс­кравою та цікавою подією. Знаємо тоді, коли відчули задоволення від оволодіння цією інформацією, коли разом з уявою та інформованістю прийшло розуміння та вміння використовувати на­буті знання. Наша чудова пам'ять, що не знає вто­ми, з народження (дехто стверджує, що і раніше) фіксує та дає можливість скори­статись усім, що з'являється у просторі, який ми сприймаємо. Тому й створюють­ся та впроваджуються чудові технології, що дозволяють змалечку навчити дити­ну читати та рахувати.

Про це добре знають небайдужі бать­ки та бабусі, які щодня фіксують неви­мушені досягнення своїх вихованців. Якщо одно-дворічна дитина бачить на оточуючих її предметах написи їх назв, читання стає автоматичним умінням.

На жаль, таким самим автоматичним вмінням стає і агресивне ставлення до оточуючих, приклади якого щодня ди­тина бачить по телевізору, чує від батьків, а пізніше активно пізнає у комп'ютер­них іграх.

Порада четверта: наша уява прогно­зує, провокує та визначає нашу поведін­ку і ставлення до навколишнього світу.

Якщо дитина змалку від авторитет­них для неї вихователів чує, що вона дур­на, нетямуща і так далі, то, завдяки своїй уяві, зовнішньою поведінкою та ставлен­ням до своїх можливостей вона повністю відповідатиме тій ролі, яку спровокува­ли дорослі.

Величезна кількість інформації, яку під час ігор відтворює дитина, обумов­лює легкість сприйняття шкільного ма­теріалу. Навчання перетворюється у гру з неодмінно позитивним результатом.

Порада п'ята: разом з дитиною опановувати вміння правильно користуватися пам'яттю, співпрацювати у навчанні і взагалі вста­новити дружні стосунки.  Чомусь батьки вважають, що їхня дитина така сама, як і вони. І якщо вони були відмінниками, то дитина автоматич­но повинна проявляти відповідні якості. Або якщо у шкільному досвіді батьків були негаразди, то й дитину потрібно стимулювати так само, як це траплялось у їхньому дитинстві. Таким чином виявляється, що бать­ки різні, а результат — однаковий. Нервують дорослі, нервує школяр, вчитель фіксує відсутність успіхів, розк­ручуючи конфлікт та ставлячи «діагнози» дітям і батькам. Чим це закінчується (або не закінчується) — ми добре знаємо.